15 січня 2018

Уряд затвердив Порядок проведення конкурсу на керівника комунального закладу охорони здоров'я

Законом України від 6.04.2017р. № 2002-VIII (про т.з. автономізацію закладів) були внесені зміни до статті 16 Основ законодавства України про охорону здоров’я (набрали чинності 6.11.2017р.), які запровадили конкурсну основу призначення керівників державних та комунальних закладів охорони здоров’я.
На виконання зазначеної норми Постановою КМУ від 27.12.2017р. №1094 затверджений Порядок проведення конкурсу на зайняття посади керівника державного, комунального закладу охорони здоров’я. Застосування цього порядку є обов’язковим при призначенні на посаду керівників усіх державних та комунальних закладів охорони здоров’я (крім військових та правоохоронних).
Підставою для проведення конкурсу є рішення уповноваженого власником органу управління, яке приймається протягом 3-х робочих днів з моменту виникнення вакантної посади.
 Особливості конкурсу для призначення керівників закладів, які надають лише первинну медичну допомогу, можуть визначатися відповідним органом управління.
Для проведення конкурсу рішенням органу управління утворюється конкурсна комісія (постійно діюча або для проведення окремого конкурсу). До її складу (шість-дев’ять членів) входять у рівній кількості:
представники органу управління;
представники трудового колективу відповідного закладу, обрані на загальних зборах трудового колективу;
представники громадської ради органу управління або особи (за згодою), делеговані громадськими об’єднаннями з питань захисту інтересів громадян у сфері охорони здоров’я та/або у сфері запобігання корупції і антикорупційної діяльності (за умови реєстрації таких громадських об’єднань не менш як за два роки до дати рішення про проведення конкурсу) та погоджені громадською радою при органі управління — по одній особі від кожного громадського об’єднання.
Для участі у конкурсі особа-кандидат подає особисто або надсилає поштою конкурсній комісії у визначений в оголошенні строк такі документи:
1)       копію паспорта громадянина України;
2)       письмову заяву про участь у конкурсі із зазначенням основних мотивів для зайняття посади за формою згідно встановленої форми;
3)       резюме у довільній формі;
4)       автобіографію (у випадках, визначених законодавством);
5)       копію (копії) документа (документів) про освіту, науковий ступінь, вчене звання, кваліфікаційну категорію, підвищення кваліфікації, які підтверджують відповідність претендента кваліфікаційним вимогам до керівника закладу охорони здоров’я, а також копію трудової книжки або інших документів, що підтверджують досвід роботи;
6)       згоду на обробку персональних даних згідно встановленої форми;
7)      конкурсну пропозицію обсягом не більше 15 сторінок друкованого тексту в паперовій та електронній формі;
8)       довідку МВС про відсутність судимості;
9)  медичні довідки про стан здоров’я, щодо перебування особи на обліку у психоневрологічному та наркологічному закладі охорони здоров’я за формами, затвердженими МОЗ;
10)   попередження стосовно встановлених Законом України “Про запобігання корупції“ вимог та обмежень, підписане претендентом на посаду, за формою згідно встановленої форми;
11)    заяву про відсутність у діях особи конфлікту інтересів згідно із встановленою формою;
12)    підтвердження подання декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за минулий рік (відповідно до аб.1 ч. 3 ст. 45 Закону України “Про запобігання корупції“).
Строк проведення конкурсу становить не більш як 30 календарних днів. Конкурсна комісія заслуховує на засіданні конкурсну пропозицію учасника конкурсу, проводить з ним співбесіду та враховує відповідність учасника конкурсу та його конкурсної пропозиції встановленим вимогам.
Рішення конкурсної комісії приймаються шляхом відкритого поіменного голосування більшістю голосів її членів, присутніх на засіданні (при наявності кворуму – не менше  2/3 складу).
Конкурсна комісія має право прийняти вмотивоване рішення про відхилення кандидатур усіх учасників конкурсу та надіслати органові управління обґрунтовану пропозицію про призначення повторного конкурсу.


03 січня 2018

Старт медичної реформи

19 жовтня 2017 року прийнятий Закон України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення», який започаткував старт медичної реформи, насамперед, її фінансової складової.
Закон передбачає фінансування за рахунок коштів Державного бюджету України лише тих медичних послуг, обсяг та перелік яких буде включений до  програми медичних гарантій, що своєю чергою буде визначатися  кожного року при прийнятті Держбюджету (є його складовою). Заклади охорони здоров’я (незалежно від форми власності) будуть фінансуватися не через місцеві бюджети, а безпосередньо Національною службою здоров’я за надані медичні послуги на підставі укладеного між нею та закладом договору про медичне обслуговування населення.
Закон передбачає поетапне впровадження нових механізмів фінансування системи охорони здоров’я. Зокрема:
 З 1 січня 2018 року запроваджується реалізація державних гарантій медичного обслуговування населення за програмою медичних гарантій для первинної медичної допомоги у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Тимчасово, протягом 2018-2019 років, за рішенням КМУ допускається фінансування надання первинної медичної допомоги комунальними закладами охорони здоров’я, що не уклали договори про медичне обслуговування населення з Уповноваженим органом, шляхом надання субвенцій з державного бюджету відповідним місцевим бюджетам. Умови, порядок та строки надання такої субвенції визначаються КМУ.
 Протягом 2018-2019 років реалізація державних гарантій медичного обслуговування населення за програмою медичних гарантій поступово запроваджується для інших видів медичної допомоги, зокрема шляхом реалізації пілотних проектів для відповідних видів медичних послуг, окремих закладів охорони здоров’я, населених пунктів чи регіонів. Порядок реалізації таких проектів, перелік медичних послуг та лікарських засобів, що оплачуються за рахунок коштів ДБУ, тарифи та коригувальні коефіцієнти встановлюються КМУ.
З 1 січня 2020 року реалізація державних гарантій медичного обслуговування населення за програмою медичних гарантій здійснюється відповідно до цього Закону для всіх видів медичної допомоги.
До 31 грудня 2019 року реімбурсація здійснюється для визначеного Кабінетом Міністрів України переліку медичних станів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. З 1 січня 2020 року запроваджується реімбурсація вартості лікарських засобів, передбачених програмою медичних гарантій.
Відтак, у 2018 році на нас чекає прийняття Урядом та МОЗ України значної кількості підзаконних нормативно-правових документів, спрямованих на забезпечення впровадження реформи. То ж слідкуйте за новинами нормативно-правового забезпечення реформи на сторінці Львівського юридичного медичного клубу в рубриці «Медична реформа».


Основні нормативно-правові акти з питань медичної реформи
ФІНАНСУВАННЯ СИСТЕМИ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я
АВТОНОМІЗАЦІЯ ЗОЗ
ГОСПІТАЛЬНІ ОКРУГИ
Примірне положення про госпітальний округ.  Затв. Наказом МОЗ України від 20.02.2017р. № 165
ГРОМАДСЬКЕ ЗДОРОВ’Я



21 листопада 2017

Зміни до класифікатора професій щодо окремих медичних посад

На звернення Профспілки працівників охорони здоров’я України до Прем’єр- міністра В. Б. Гройсмана Перший віце-прем’єр-міністр-Міністр економічного розвитку і торгівлі України С.І. Кубів 20.11.2017р. підписав наказ №1744 щодо внесення змін до національного класифікатора професій ДК 003:2010 (Зміна № 7).
Зазначена зміна відновлює, скасовані раніше за ініціативою МОЗ України, професії працівників охорони здоров’я: «лікар-терапевт», «лікар-терапевт дільничний», «лікар-терапевт підлітковий», «лікар-терапевт цехової лікарської дільниці», «фельдшер з медицини невідкладних станів», «інструктор з трудової адаптації», «інструктор з трудової терапії», «фахівець з фізичної реабілітації», «сестра медична з лікувальної фізкультури», «сестра медична з масажу».
Введені до класифікатора нові професії («лікар внутрішньої медицини», «парамедик», «інструктор з надання догоспітальної допомоги», «екстрений медичний технік», «асистент фізичного реабілітолога», «асистент ерготерапевта») залишаються і сьогодні.
Звертаємо увагу, що для запровадження цих нових професій необхідно внести відповідні зміни до цілого ряду нормативно-правових актів, які регулюють професійні права та пільги працівників галузі, зокрема щодо права на оплату праці, скорочений робочий день, додаткову оплачувану відпустку, на пільгове пенсійне забезпечення тощо. Ці зміни має розробити МОЗ України за погодженням з Профспілкою.
Нагадаємо, що  наказом Міністерства економічного розвитку і торгівлі України №1542 від 26.10.2017р. затверджені Зміни № 6 до Національного класифікатора України ДК 003:2010,  положеннями якого, зокрема:
скасовано професії: «лікар-терапевт дільничний», «лікар-терапевт підлітковий», «лікар-терапевт цехової лікарської дільниці» (код КП 2221.2), «фельдшер з медицини невідкладних станів» (код КП 3221), «сестра медична з лікувальної фізкультури», «сестра медична з масажу» (код КП 3231);
змінено назву професії: «лікар-терапевт» (код КП 2221.2)  на «лікар внутрішньої медицини» (код КП 2221.2);
включено до класифікатора професії: «парамедик» (код КП 3221), «інструктор з надання догоспітальної допомоги» (код КП 3229) та «екстрений медичний технік» (код КП 5132).
Ще раніше наказом МОЗ України №918 від 09.08.2017р. були внесені зміни до Довідника кваліфікаційних характеристик професій працівників (випуск 78 «Охоронна здоров’я» ) в частині викладу кваліфікаційних вимог таких  нових професій (посад), як:  інструктор з надання догоспітальної допомоги, парамедик, екстрений медичний технік, інструктор з надання першої допомоги. Щодо інших нових професій (асистент ерготерапевта, асистент фізичного терапевта) зміни до ДКХПП №78 внесені не були.
При цьому слід звернути увагу на різні підходи, які були застосовані при внесені змін до національного класифікатора професій. Наприклад, якщо у випадку професії лікаря –терапевта була змінена назва на «лікар внутрішньої медицини», то у випадку, наприклад, парамедика, відбулося скасування професії «фельдшер з медицини невідкладних станів» (кваліфікаційні вимоги: неповна вища або базова освіта за напрямом підготовки «медицина», спеціальність «лікувальна справа» або «Сестринська справа», спеціалізація за фахом «Швидка та невідкладна медична допомога»), натомість введено нову посаду - «парамедик» (кваліфікаційні вимоги: вища освіта за ступенем молодшого бакалавра галузі знань «Охорона здоров’я», спеціальністю «Медсестринство», спеціалізацією «Лікувальна справа» за кваліфікацією «Парамедик», а також обов’язкова наявність посвідчення водія відповідної категорії для керування автомобілем).
Проти вищевказаних змін виступила Професійна спілка працівників охорони здоров’я України, звернувшись із відповідними вимогами до Прем’єр-Міністра В. Гройсмана. Зокрема,  зазначається, що зміни, які містяться у наказі № 1542, призводять до дискримінації окремих категорій медичних працівників, оскільки нові (змінені) назви професій відсутні у діючих нормативних актах, якими визначаються питання формування штатів, оплати праці, гарантії та компенсації для працівників бюджетних установ, якими є, зокрема, державні і комунальні заклади охорони здоров’я.
Наприклад, у чинній редакції переліку посад працівників, які мають право на встановлення надбавки за тривалість безперервної роботи (п. 4.1 спільного наказу Мінсоцполітики України та МОЗ України від 05.10.2005 р. № 308/519 «Про впорядкування умов оплати праці працівників закладів охорони здоров’я та установ соціального захисту населення») та на щорічну додаткову відпустку тривалістю три календарних дні (пункт «н» статті 77 Основ законодавства України про охорону здоров’я) передбачені професійні назви «лікар-терапевт дільничний» та «фельдшер з медицини невідкладних станів», які внаслідок приведення штатних розписів закладів охорони здоров’я та записів у трудових книжках працівників втратять право на зазначені пільги. При цьому нові професійні назви посад не внесені до наказу №305/519 та статті 77 Основ, що також унеможливлює визначення окремих складових оплати праці для таких працівників.
До того ж, згідно з частиною 3 статті 32 Кодексу законів про працю України про зміну істотних умов праці, зокрема, зміну найменування посад працівники повинні бути повідомлені не пізніше ніж за 2 місяці, що також неможливо у зв’язку з набранням наказом № 1542 чинності через 4 дні з моменту його підписання (з 1 листопада 2017 р.).
Слід також зазначити, що в галузі охорони здоров’я працює певна кількість медичних працівників на посадах, взагалі виключених з класифікатора професій, що загрожує скороченням їх посад та наступним вивільненням при наявному дефіциті працівників таких професій у галузі. Наприклад, згідно з пунктом 4.1. наказу МОЗ України від 23.11.2007 р. № 742 «Про атестацію молодших спеціалістів з медичною освітою» сестра медична з лікувальної фізкультури та сестра медична з масажу не можуть працювати на посаді сестри медичної.
З цього приводу слід також зазначити, що відповідно до  Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з медичної практики, затверджених постановою КМУ від 2.03.2016 р. № 285, введення посад, не передбачених у переліку лікарських посад, посад молодших спеціалістів з медичною освітою та номенклатурі спеціальностей професіоналів із вищою немедичною освітою, які працюють у системі охорони здоров’я, — не допускається. Зміни до Переліку лікарських посад у закладах охорони здоров’я, затверджених наказом МОЗ України від 28.10.2002 р. № 385, не внесені.
Крім того, пунктом 2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Основ законодавства України про охорону здоров’я щодо удосконалення надання медичної допомоги» визначено, що до 31 грудня 2019 р. первинну медичну допомогу надають лікарі-терапевти дільничні. А тому норми наказу № 1542 суперечать положенням актів законодавства, які мають вищу юридичну силу.




27 жовтня 2017

Положення про умови роботи за сумісництвом поширюється лише на працівників підприємств, установ організацій державної форми власності

Такий висновок зробив Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (ухвала від 29.09.2017р. у справі № 199/1258/16-ц) при розгляді справи за позовом про поновлення на роботі працівника (сумісника), який був звільнений у зв’язку із  з прийняттям на роботу працівника, який не є сумісником (ст. 7 КЗпП України  та п.8 Положення №43).
Згідно ст. 7 КЗпП України особливості регулювання праці осіб, які працюють    у районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров'я, тимчасових і сезонних працівників, а також працівників, які працюють у фізичних осіб за трудовими договорами, додаткові (крім передбачених у ст. ст. 37, 41 цього Кодексу) підстави для припинення трудового договору деяких категорій працівників за певних умов (порушення встановлених правил прийняття на роботу та ін.) встановлюються законодавством.
Згідно з п. 8 Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державнихпідприємств, установ і організацій, затвердженого наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України   від 28 червня 1993 року № 43 (надалі – Положення №43), звільнення з роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ й організацій проводиться з підстав, передбачених законодавством, а також у разі прийняття працівника, який не є сумісником, чи обмеження сумісництва у зв'язку з особливими умовами та режимом праці без виплати вихідної допомоги.
Скасовуючи рішення апеляційного суду (яким відмовлено у позові) та залишивши в силі рішення суду першої інстанції про поновлення на роботі, ВССУ вказав, що ст. 7 КЗпП України не містить такої підстави звільнення, як прийняття на роботу працівника, який не є сумісником, а Положення № 43 поширює свою дію лише на державні підприємства, установи і організації, до яких  комунальне підприємство не відноситься, оскільки створено на комунальній власності.
Посилання на те, що постанова Кабінету Міністрів України від 3 квітня 1993 року № 245 «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ іорганізацій» стосується також і комунальних підприємств, ВССУ визнав безпідставними, оскільки зазначена постанова стосується роботи за сумісництвом працівників лише державних підприємств, установ і організацій.

Нагадаємо, що весь це час на практиці і Міністерство соціальної політики, і контролюючі органи дотримувались позиції, що постанова КМУ № 245  і Положення №43, а відповідно і обмеження щодо роботи за сумісництвом, поширюються в тому числі і на підприємства, установи, організації комунальної форми власності, тобто і комунальні заклади охорони здоров'я

13 жовтня 2017

Нові методичні рекомендації щодо врегулювання конфлікту інтересів

Рішенням Національного агентства з питань запобігання корупції від 29.09.2017р. №839 затверджено нові Методичні рекомендації щодо запобігання та врегулювання конфлікту інтересів.
У Методичних рекомендаціях узагальнено та використано практику Національного агентства, а також напрацювання міжнародних організацій, органів державної влади, наукових установ, інститутів громадянського суспільства. Використовуючи зазначені матеріали, на основі чинного законодавства та з урахуванням міжнародного досвіду запропоновано базові практичні інструменти для підвищення ефективності виявлення, запобігання та врегулювання конфлікту інтересів, дотримання встановлених заборон та обмежень.
Вказані Методичні рекомендації, що не є нормативно-правовим актом, не встановлюють нових правових норм та відтворюють позицію Національного агентства як центрального органу, що формує та реалізує антикорупційну політику, з метою  для формування єдиного підходу до розуміння і дотримання правил запобігання та врегулювання конфлікту інтересів та пов’язаних з ним обмежень.

 Відповідно визнано таким, що втратило чинність, рішення НАЗК від 14.07.2016р. № 2 "Про затвердження Методичних рекомендацій з питань запобігання та врегулювання конфлікту інтересів у діяльності осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та прирівняних до них осіб".

22 вересня 2017

Підтвердження права на пільгову пенсію медичних працівників

Постановою Кабінету Міністрів України від 24.06.2016 р. № 461 (далі — Постанова № 461) передбачено право на пільгове пенсійне забезпечення деяким категоріям медичних працівників. Відповідно до Списків № 1 і 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників зайнятість в яких дає право на пенсію за віком на пільгових умовах (далі — Списки), затверджених Постановою № 461 право на відповідну пенсію мають лікарі-рентгенологи, а також лікарі, рентгенолаборанти, молодші спеціалісти з медичною освітою зайняті у відділеннях інтервенційної радіології, молодші спеціалісти з медичною освітою рентгенівських відділень (кабінетів), медичні і фармацевтичні працівники, які заразилися під час виконання службових обов’язків вірусом імунодефіциту людини, молодші медичні сестри патологоанатомічних бюро, центрів, відділень, прозекторських, моргів, працівники, які безпосередньо обслуговують хворих у туберкульозних та інфекційних закладах, у лепрозоріях, у психіатричних (психоневрологічних) лікувально-профілактичних закладах, у будинках-інтернатах для психічно хворих, дитячих будинках-інтернатах для розумово відсталих дітей системи соціального захисту населення, у підземних лікарнях, розташованих у відпрацьованих соляних шахтах, в опікових і гнійних відділеннях, в онкологічних закладах, у рентгенівських відділеннях (кабінетах).
Підтвердження права на пільгову пенсію медичним працівникам за Списками можливе тільки при віднесенні їх робочих місць до категорії зі шкідливими умовами праці за результатами атестації робочих місць за умовами праці.
Згідно з Гігієнічною класифікацією праці за показниками шкідливості та небезпечності факторів виробничого середовища, важкості та напруженості трудового процесу, затвердженою наказом Міністерства охорони здоров’я від 08.04.2014 р. № 248, (далі — Гігієнічна класифікація) шкідливі умови праці — це умови, що характеризуються такими рівнями шкідливих виробничих факторів, які перевищують гігієнічні нормативи та здатні чинити несприятливий вплив на організм працівника та/або його нащадків.
Віднесення робіт до категорії із шкідливими і важкими умовами праці та визначення права працівників на пільги і компенсації за роботу в цих умовах здійснюється на підставі результатів атестації відповідних робочих місць за умовами праці, яка проводиться згідно з Порядком проведення атестації робочих місць за умовами праці, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 01.08.1992 р. № 442.
Для виробництв, робіт, професій та посад, в яких у Списках передбачено показники умов праці, атестацію проводять саме за цими показниками (Методичні рекомендації для проведення атестації робочих місць за умовами праці, затверджені постановою Міністрерства праці України від 01.09.1992 р. № 41 та Головним державним санітарним лікарем України).
Так для медичних працівників у Списках передбачено показник «безпосереднє обслуговування хворих», який не піддається дослідженню. Це відповідає і вимогам Гігієнічної класифікації, у якій визначено, що особливий характер праці — це роботи, які виконуються з високим рівнем нервово-емоційного та інтелектуального навантаження, в особливих природних географічних і геологічних умовах та умовах підвищеного ризику для здоров’я.
Так, зокрема, згідно з Додатком 3 до Гігієнічної класифікації, умови праці працівників в спеціалізованих медичних, інфекційних, туберкульозних установах і підрозділах відносять до відповідного класу без проведення досліджень, наприклад до ступеня 3.3 — умови праці працівників, які мають контакт зі збудниками інфекційних хвороб (або мають контакт з хворими), а також працівників патоморфологічних відділень, прозекторських, моргів.
Отже, відповідно до листа Міністерства соціальної політики України від 12.08.2014 р. № 356/13/116-14, враховуючи особливий характер праці медичних працівників установ охорони здоров’я та соціального захисту населення при проведенні атестації робочих місць в цих установах може застосуватись Інструкція, затверджена заступником Головного державного експерта з умов праці України та заступником Головного державного санітарного лікаря України (лист Мінпраці від 05.05.95 р. № 06-1544 і МОЗ від 17.05.95 р. № 5.05.08-370), згідно з якою атестація відповідних робочих місць проводиться комісійно, без проведення санітарно-гігієнічних досліджень.
Згідно з цією Інструкцією атестаційна комісія установи, виходячи із кваліфікаційних характеристик професій (посад) медичних працівників, передбачених відповідним Довідником (випуск 78 «Охорона здоров’я»), або посадових інструкцій на кожне конкретне робоче місце або на групу аналогічних робочих місць, визначає характерні шкідливі фактори, які впливають на працюючого, час роботи в цих умовах (тривалість дії факторів упродовж робочого часу) та складає протокол. На підставі цього протоколу атестаційна комісія приймає рішення про підтвердження або не підтвердження права на пільгове пенсійне забезпечення.
Перелік робочих місць, професій і посад з пільговим пенсійним забезпеченням працівників після погодження з профспілковим комітетом затверджується наказом по установі і зберігається протягом 50 років.

Джерело: http://zt.dsp.gov.ua/15092017.html  (Відділ з питань експертизи умов праці
Управління Держпраці у Житомирській області)

01 вересня 2017

Висновки Верховного суду України у трудових спорах

 (викладені в постановах ВСУ, прийнятих за результатами перегляду судових рішень з підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції норм права згідно ст. 355 ЦПК України за І півріччя 2017р.)

1. Відповідно до ч. 1 ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Згідно із ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.
Таким чином, аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов’язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.
Окрім того, відповідно до ч. 5 ст. 235 КЗпП України у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.
Однак не можна погодитись із тим, що за порушення трудових прав працівника при одному звільненні можливе одночасне застосування стягнення середнього заробітку як за ст. 117 КЗпП України так і за ст. 235 КЗпП України, тобто подвійне стягнення середнього заробітку, оскільки це буде не співмірно з правами працюючого працівника, який отримує одну заробітну плату.
У положеннях ст.ст. 117, 235 КЗпП України йдеться про відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час одного й того ж прогулу працівника задля компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування.
Таким чином, ураховуючи, що більш тривале порушення трудових прав позивачки викликане невидачею трудової книжки, тому колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України вважає за необхідне застосувати до спірних правовідносин положення ст. 235 КЗпП України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 січня 2017 р. у справі № 6-2912цс16).

2. Зобов’язання у зв’язку з безпідставним набуттям майна виникають за наявності трьох умов: набуття або зберігання майна; набуття або зберігання майна за рахунок іншої особи; відсутність правових підстав для такого набуття чи зберігання або припинення таких підстав згодом.
За наявності певних обставин законодавець вважає недоцільним повертати майно одній особі, навіть якщо інша особа набула таке майно за відсутності правових підстав.
Так, відповідно до ст. 1215 ЦК України не підлягає поверненню безпідставно набуті: 1) заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, але за умови відсутності: а) рахункової помилки зі сторони платника; б) недобросовісності з боку набувача; 2) інше майно, якщо це встановлено законом.
Суди зазначених вимог закону не врахували, належним чином не зясували та не дали оцінки діям відповідача, який отримавши грошову допомогу, оскаржив наказ, на підставі якого вона була виплачена (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 лютого 2017 р. у справі № 6-2711цс16).

3. Відповідно до ч. 3 ст. 21 КЗпП України контракт є особливою формою трудового договору, в якому строк його дії, права, обов’язки і відповідальність сторін (у тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть установлюватися угодою сторін.
Згідно п. 8 ч. 1 ст. 36 КЗпП України підстави, передбачені контрактом, є самостійною підставою припинення трудового  договору, а його розірвання з підстав передбачених контрактом, які не містять ознак дисциплінарного порушення, не є дисциплінарним стягненням, а тому положення ст. 149 КЗпП України на спірні правовідносини не поширюється (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 лютого 2017 р. у справі № 6-86цс17).

4. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Частиною 2 ст. 40 цього Кодексу встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у п.п. 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
За положеннями чч. 1, 3 ст. 492 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв’язку зі змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.
Виходячи з вимог ст. 492 КЗпП України одночасно з попередженням про вивільнення конкретного працівника протягом двох місяців роботодавець повинен запропонувати йому всі наявні за відповідною кваліфікацією вакантні посади.
Згоду на переведення на іншу роботу працівник підтверджує письмовою заявою про таке переведення.
У справі, яка переглядалася, установивши, що відбулося скорочення посади, яку обіймала позивачка, та що їй було запропоновано відповідну вакантну посаду, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачку звільнено з дотриманням вимог ч. 2 ст. 40, ч. 3 ст. 492 КЗпП України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 березня 2017 р. у справі № 6-2485цс17).

5. Згідно зі ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, за відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Механізм здійснення відповідного розрахунку визначено Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. № 100. При обчисленні розміру середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку слід використовувати формулу, за якою обрахуванню підлягає період затримки за робочі дні виходячи із середньоденного заробітку, обчисленого відповідно до положень Порядку, якщо іншого непередбачено чинним законодавством  (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 березня 2017 р. у справі № 6-2807цс16).

6. Відповідно до  ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
У разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в  ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку (ч. 1 ст. 117 КЗпП України).
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в  ст. 117 КЗпП України відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який ухвалює рішення по суті спору.
Установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, або в разі його відсутності в цей день – наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі  ст. 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи – по день ухвалення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не позбавляє його відповідальності.
У разі непроведення розрахунку у зв'язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу.
При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку працівник мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.
Отже, суд може зменшити розмір середнього заробітку, що має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені ст. 116 КЗпП України, за таких умов: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, як належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв’язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені ст. 116 цього Кодексу.
Разом з тим за змістом п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 р. № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» у разі часткового задоволення позовних вимог працівника про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні суд визначає розмір такого відшкодування з урахуванням розміру спірної суми, на яку працівник мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.
Тобто застосування принципу співмірності при визначенні розміру відшкодування працівникові середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є правом суду (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 13 березня 2017 р. у справі № 6-259цс17).

7. Статтею 41 КЗпП України визначено додаткові підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу з окремими категоріями працівників за певних умов.
Така підвищена відповідальність працівників обумовлена тим, що вони перебувають в особливому правовому стані та виконують специфічні функції, не властиві іншим категоріям працівників; їхні дії чи бездіяльність можуть призвести до порушення конституційних прав та свобод громадян, завдати значної шкоди суспільним відносинам та авторитету як самої держави, так і суб’єктів господарювання.
Так, відповідно до п. 3 ст. 41 КЗпП України вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи, є підставою для розірвання трудового договору з працівником.
До суб’єктів, які можуть бути звільнені за вказаною підставою, належать учасники навчально-виховного процесу, зазначені у ст. 50 Закону України від 23 травня 1991 р. № 1060-XII «Про освіту», а саме: керівні, педагогічні, наукові, науково-педагогічні працівники, спеціалісти.
Отже, звільнення працівника, який виконує виховні функції та який вчинив аморальний проступок, допускається за наявності двох умов: 1) аморальний проступок повинен бути підтверджений фактами; 2) вчинення проступку несумісне з продовженням роботи, що має виховну функцію.
Таке звільнення допускається за вчинення аморального проступку як при виконанні трудових обов’язків, так і не пов’язаного з ними (вчинення такого проступку в громадських місцях або в побуті).
            Аналіз вищезазначених норм матеріального права дає підстави для висновку про те, що працівники, які виконують виховну функцію, – вчитель, педагог, вихователь – зобов’язані бути людиною високих моральних переконань та бездоганної поведінки. Особистий приклад викладача та його авторитет і високоморальна поведінка мають виключно важливе значення у формуванні свідомості молоді. Унаслідок цього, якщо педагог недостойною поведінкою скомпрометував себе перед учнями, іншими особами, порушив моральні норми, втратив тим самим авторитет, дискредитував себе як вихователь, він може бути звільнений з роботи за п. 3 ст. 41 КЗпП України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 березня 2017 р. у справі № 6-3135цс16).

8. Оспорювані Управлінням виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України акти складено спеціальною комісією з розслідування нещасного випадку, утвореною роботодавцем, до складу якої увійшли не лише представники органів державної влади. При цьому вказана комісія не здійснювала владні управлінські функції на основі законодавства, а розслідувала нещасний випадок на виробництві та склала відповідні акти, тому вони не можуть бути предметом оскарження в адміністративному суді.
Пунктом 59 Порядку розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 2004 року № 1112, передбачено,  що рішення спеціальної комісії може бути оскаржено у судовому порядку у разі незгоди роботодавця, потерпілого або члена його сім'ї чи особи, яка представляє його інтереси, зі змістом затвердженого акта форми Н-5, форми              Н-1 (або форми НПВ).
Перелік осіб, яким надано право на таке оскарження, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. Фонд та його робочі органи не належать до переліку осіб, яким надано право оспорювати зміст указаних актів, оскільки складання акта та підтвердження фактичних обставин нещасного випадку на виробництві не зачіпає і не порушує прав та інтересів Фонду.
Разом з тим вищезазначені вимоги закону залишилися поза увагою суду, який задовольнив позовні вимоги Управління та скасував акти за формою Н-1 та Н-5 (постанова судових палат у цивільних справах та адміністративних справах Верховного Суду України від 15 травня 2017 р. у справі № 6-1767цс16).


26 червня 2017

Конституція - основний вимір медичної реформи


Стаття 49 Конституції України
 Кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування.
Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.
Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.
{Офіційне тлумачення положення частини третьої статті 49 див. в Рішенні Конституційного Суду № 10-рп/2002 від 29.05.2002}
Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя.

Цього року до статті 49 Конституції України прикута особлива увага, враховуючи розгляд парламентом проекту закону №6327 «Про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів» (проголосований в першому читанні), який передбачає введення на вторинному та третинному рівнях офіційної оплати чи співоплати пацієнтами за надані їм медичні послуги. То ж ключовою темою дискусій є те, чи відповідає Основному закону вказаний законопроект.


Конституційний суд України у своєму рішенні № 10-рп/2002 від 29.05.2002  в рамках тлумачення ст. 49 Конституції України встановив ряд чітких правових висновків щодо того, як слід правильно розуміти конституційне положення про право на безплатну медичну допомогу. Зокрема:
У   державних  та  комунальних  закладах охорони здоров'я медична допомога надається всім громадянам незалежно від її обсягу та  без  попереднього,  поточного  або наступного їх розрахунку за надання такої допомоги.
 Поняття медичної  допомоги,  умови  запровадження   медичного страхування,  у  тому числі державного,  формування і використання добровільних медичних фондів,  а також  порядок  надання  медичних  послуг,  які виходять за межі медичної допомоги, на платній основі у державних і комунальних закладах  охорони  здоров'я  та  перелік таких послуг мають бути визначені законом.
 Запровадження  державного   медичного   страхування не суперечитиме конституційному припису лише у тому разі,  коли платниками обов'язкових страхових платежів (внесків)   будуть   організації,   установи,  підприємства,  інші господарюючі суб'єкти,  які займаються підприємницькою діяльністю, державні фонди тощо. Стягнення таких платежів (внесків) з громадян у  системі  державного  медичного  страхування  не   відповідатиме конституційному положенню, оскільки буде однією з форм оплати за надання  їм  допомоги  у  державних  і  комунальних закладах охорони здоров'я.
 Конституція України  не забороняє   можливості   надання громадянам медичних послуг, які виходять за межі медичної допомоги (за  термінологією  Всесвітньої  організації  охорони  здоров'я  - "медичних послуг другорядного значення", "парамедичних послуг"), у зазначених закладах за окрему плату. Проте, перелік таких  платних послуг не може вторгатися  у  межі  безоплатної медичної допомоги і відповідно до вимог п.6  ч. 1 ст.  92  Конституції  України  має встановлюватись законом.
 √ Неприйнятними  з позицій припису статті  49 Конституції України є встановлення  якихось  меж  безоплатної медичної допомоги у вигляді її гарантованого рівня,  надання такої допомоги  лише  неспроможним  верствам  населення  чи  "у  рамках, визначених  законом"  тощо.  Це  суперечить  положенням  статті 3, частини третьої  статті  22  та  низки  інших  статей  Конституції України.  Безоплатна медична допомога,  передбачена Конституцією України,  повинна  надаватись  всім громадянам  у повному обсязі,  тобто задовольняти потреби людини у збереженні або відновленні здоров'я.

У свою чергу МОЗ України заявляє, що законопроект №6327  не суперечить Конституції  України. Навпаки, держава нарешті почне виконувати статтю 49 Основного закону. Це питання було врегульоване завдяки розмежуванню понять медична допомога та медична послуга. Адже компонент медичної допомоги в тарифі медичної послуги буде завжди оплачений державою, як того і вимагає Конституція. Тобто те, за що буде платити пацієнт, називатиметься медичною послугою, а не медичною допомогою.
У цей же час, навіть якщо застосовувати логіку МОЗ України, перелік платних послуг (в розумінні другорядних, парамедичних послуг) має бути визначений на рівні закону. Зокрема, такий перелік мав би бути основним предметом регулювання проекту №6327, тим більш зважаючи на його мету та назву - «Про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів». Натомість проект №6327 жодних мінімальних  гарантій вторинної та третинної допомоги не встановлює і вказує на те, що перелік послуг, які оплачуватимуться пацієнтом за тарифом співоплати або повністю за його кошти буде визначатися кожного року  Урядом (з подальшим схваленням парламентом у складі проекту закону про держбюджет) і залежитиме від фінансових можливостей держави.

Слід зазначити, що конституційні гарантії на медичну допомогу забезпечені доволі конкретними механізмами їх реалізації шляхом деталізації в інших законах, а також, що головне, встановленням відповідальності, в тому числі і кримінальної, за порушення цих приписів. Інша справа -  наскільки вони виконуються.
В цей же час, жодного року не була виконана вимога Основ законодавства України про охорону здоров’я, яка передбачає фінансування галузі на рівні, не нижче 10 відсотків національного доходу. В цьому напрямку, на жаль, вихід із ситуації не шукають.
То ж чи винна Конституція?


В тематичній рубриці «МЕДИЧНА РЕФОРМА» на сторінці Львівського юридичного медичного клубу розміщені основні документи з питань реформування системи охорони здоров’я.