Конституція - основний вимір медичної реформи

Стаття 49 Конституції України

 Кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування.

Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.

Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

{Офіційне тлумачення положення частини третьої статті 49 див. в Рішенні Конституційного Суду № 10-рп/2002 від 29.05.2002}

Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя.

Цього року до статті 49 Конституції України прикута особлива увага, враховуючи розгляд парламентом проекту закону №6327 «Про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів» (проголосований в першому читанні), який передбачає введення на вторинному та третинному рівнях офіційної оплати чи співоплати пацієнтами за надані їм медичні послуги. То ж ключовою темою дискусій є те, чи відповідає Основному закону вказаний законопроект.

Конституційний суд України у своєму рішенні № 10-рп/2002 від 29.05.2002  в рамках тлумачення ст. 49 Конституції України встановив ряд чітких правових висновків щодо того, як слід правильно розуміти конституційне положення про право на безплатну медичну допомогу. Зокрема:

√ У   державних  та  комунальних  закладах охорони здоров'я медична допомога надається всім громадянам незалежно від її обсягу та  без  попереднього,  поточного  або наступного їх розрахунку за надання такої допомоги.

√  Поняття медичної  допомоги,  умови  запровадження   медичного страхування,  у  тому числі державного,  формування і використання добровільних медичних фондів,  а також  порядок  надання  медичних  послуг,  які виходять за межі медичної допомоги, на платній основі у державних і комунальних закладах  охорони  здоров'я  та  перелік таких послуг мають бути визначені законом.

√  Запровадження  державного   медичного   страхування не суперечитиме конституційному припису лише у тому разі,  коли платниками обов'язкових страхових платежів (внесків)   будуть   організації,   установи,  підприємства,  інші господарюючі суб'єкти,  які займаються підприємницькою діяльністю, державні фонди тощо. Стягнення таких платежів (внесків) з громадян у  системі  державного  медичного  страхування  не   відповідатиме конституційному положенню, оскільки буде однією з форм оплати за надання  їм  допомоги  у  державних  і  комунальних закладах охорони здоров'я.

√  Конституція України  не забороняє   можливості   надання громадянам медичних послуг, які виходять за межі медичної допомоги (за  термінологією  Всесвітньої  організації  охорони  здоров'я  - "медичних послуг другорядного значення", "парамедичних послуг"), у зазначених закладах за окрему плату. Проте, перелік таких  платних послуг не може вторгатися  у  межі  безоплатної медичної допомоги і відповідно до вимог п.6  ч. 1 ст.  92  Конституції  України  має встановлюватись законом.

 √ Неприйнятними  з позицій припису статті  49 Конституції України є встановлення  якихось  меж  безоплатної медичної допомоги у вигляді її гарантованого рівня,  надання такої допомоги  лише  неспроможним  верствам  населення  чи  "у  рамках, визначених  законом"  тощо.  Це  суперечить  положенням  статті 3, частини третьої  статті  22  та  низки  інших  статей  Конституції України.  Безоплатна медична допомога,  передбачена Конституцією України,  повинна  надаватись  всім громадянам  у повному обсязі,  тобто задовольняти потреби людини у збереженні або відновленні здоров'я.

У свою чергу МОЗ України заявляє, що законопроект №6327  не суперечить Конституції  України. Навпаки, держава нарешті почне виконувати статтю 49 Основного закону. Це питання було врегульоване завдяки розмежуванню понять медична допомога та медична послуга. Адже компонент медичної допомоги в тарифі медичної послуги буде завжди оплачений державою, як того і вимагає Конституція. Тобто те, за що буде платити пацієнт, називатиметься медичною послугою, а не медичною допомогою.

У цей же час, навіть якщо застосовувати логіку МОЗ України, перелік платних послуг (в розумінні другорядних, парамедичних послуг) має бути визначений на рівні закону. Зокрема, такий перелік мав би бути основним предметом регулювання проекту №6327, тим більш зважаючи на його мету та назву - «Про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів». Натомість проект №6327 жодних мінімальних  гарантій вторинної та третинної допомоги не встановлює і вказує на те, що перелік послуг, які оплачуватимуться пацієнтом за тарифом співоплати або повністю за його кошти буде визначатися кожного року  Урядом (з подальшим схваленням парламентом у складі проекту закону про держбюджет) і залежитиме від фінансових можливостей держави.

Слід зазначити, що конституційні гарантії на медичну допомогу забезпечені доволі конкретними механізмами їх реалізації шляхом деталізації в інших законах, а також, що головне, встановленням відповідальності, в тому числі і кримінальної, за порушення цих приписів. Інша справа -  наскільки вони виконуються.

В цей же час, жодного року не була виконана вимога Основ законодавства України про охорону здоров’я, яка передбачає фінансування галузі на рівні, не нижче 10 відсотків національного доходу. В цьому напрямку, на жаль, вихід із ситуації не шукають.

То ж чи винна Конституція?

В тематичній рубриці «МЕДИЧНА РЕФОРМА» на сторінці Львівського юридичного медичного клубу розміщені основні документи з питань реформування системи охорони здоров’я.