Висновки Верховного Суду України,
викладені у постановах, ухвалених за результатами розгляду заяв про перегляд
судового рішення з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 Цивільного
процесуального кодексу України, за І півріччя 2014 року
Спори, що виникають із трудових правовідносин
1. Невиконання роботодавцем вимог ст.
116 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України) є триваючим
правопорушенням, тому звільнений працівник може визначити остаточний обсяг
своїх вимог за ст. 117 зазначеного Кодексу й моментом припинення
правопорушення, яким є день фактичного розрахунку, у тому числі й за рішенням
суду (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від
22 січня 2014 р. у справі № 6-159цс13).
2. Непроведення з вини власника або
уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у строки, визначені ст. 116
КЗпП України, є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117
зазначеного Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за
весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового
рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не
звільняється від такої відповідальності (постанова Судової палати у цивільних
справах Верховного Суду України від 29 січня 2014 р. у справі № 6-144цс13).
3. Звільнення
члена виборного органу первинної профспілкової організації підприємства,
установи, організації (у тому числі структурних підрозділів), його керівників,
профспілкового представника (там, де не обирається виборний орган профспілки)
без попередньої згоди на це виборного органу первинної профспілкової
організації профспілки та вищестоящого органу цієї профспілки (об’єднання
профспілок) є порушенням вимог ст. ст. 43, 252 КЗпП України, ст. 41 Закону
України від 15 вересня 1999 р. № 1045-XIV «Про професійні спілки, їх права та
гарантії діяльності» та є підставою для визнання звільнення незаконним
(постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 23
квітня 2014 р. у справі № 6-30цс14).
4. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 41 КЗпП
України трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу
може бути розірваний, зокрема, у випадку одноразового грубого порушення
трудових обов’язків керівником підприємства, установи, організації всіх форм
власності (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого
підрозділу).
Відповідно до ч. 3 ст. 40 зазначеного Кодексу
не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого
ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за п. 5
цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці.
Трудове
законодавство не тільки зазначає перелік підстав розірвання трудового договору
з ініціативи роботодавця, але й встановлює юридичні гарантії забезпечення прав
працівника від незаконного звільнення, однією з яких є передбачена ч. 3 ст. 40,
ч. 2 ст. 41 КЗпП України заборона звільнення працівника в період його
тимчасової непрацездатності.
Звільнення
працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого
законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою
поновлення порушених прав працівника.
Відповідно
до ч. 1 ст. 235 зазначеного Кодексу у разі звільнення без законної підстави або
незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на
попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Закон
не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання
іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в ч. 1 ст. 235 та ст. 240
КЗпП України, тому, установивши, що звільнення позивача відбулось із порушенням
визначеного законом порядку, суд зобов’язаний поновити працівника на попередній
роботі (постанова судових палат у цивільних та адміністративних справах
Верховного Суду України від 21 травня 2014 р. у справі № 6-33цс14).
5. Відповідно до ст. 34 Закону України
від 24 березня 1995 р. № 108/95-ВР «Про оплату праці», Закону України від 19
жовтня 2000 р. № 2050-III «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у
зв’язку з порушенням строків їх виплати» та Положення про порядок компенсації
працівникам втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням термінів її
виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 1997
р. № 1427 (зі змінами), компенсація втрати частини заробітної плати провадиться
підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності й господарювання
своїм працівникам у будь-якому разі затримки виплати нарахованої заробітної
плати на один і більше календарних місяців, незалежно від того, чи була в цьому
вина роботодавця, якщо в цей час індекс цін на споживчі товари і тарифів на
послуги зріс більше ніж на один відсоток.
За наявності зазначених умов у тому
самому порядку компенсується присуджена за рішенням суду сума заробітної плати
за роботу у вихідні дні, якщо ці умови настали у зв’язку з несвоєчасним
виконанням судового рішення.
Установлена ч. 2 ст. 625 ЦК України
відповідальність боржника за прострочення виконання грошового зобов’язання не
застосовується до трудових відносин, які виникли у зв’язку із затримкою
розрахунку при звільненні працівника з роботи та несвоєчасною виплатою
заробітної плати, оскільки такі відносини врегульовані нормами трудового права
(постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 21
травня 2014 р. у справі № 6-43цс14).
6. Відповідно до ст. 116 КЗпП України
при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства,
установи, організації, провадиться в день звільнення.
Згідно зі ст. 117 цього Кодексу в разі
невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому
працівнику сум у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України, при відсутності
спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити
працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного
розрахунку.
При наявності спору про розміри належних
звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен
сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено
на корить працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то
розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по
суті спору.
Відповідно до Закону України від 14
травня 1992 р. № 2343-ХІІ «Про відновлення платоспроможності боржника або
визнання його банкрутом» (ч. 6 ст. 12 у редакції Закону від 13 липня 2002 р.,
ч. 5 ст. 19 у редакції Закону від 18 січня 2013 р., які були чинними на час
існування спірних правовідносин) дія мораторію на задоволення вимог кредиторів
не поширюється на виплату заробітної плати.
Аналіз наведених норм матеріального
права дає підстави для висновку, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України
обов’язок роботодавця виплатити працівникові середній заробіток за час затримки
розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних
звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при
цьому визначальними є такі обставини, як невиплата належних працівникові сум
при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Порушення процедури про банкрутство
роботодавця, наявність тривалого періоду здійснення виконавчих дій органами
державної виконавчої служби, незначна частка заборгованості підприємства перед
працівником у виплаті компенсації за невикористану відпустку порівняно із сумою
середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні по день
фактичного розрахунку не може свідчити про відсутність вини роботодавця в
невиплаті працівникові належних коштів і не є підставою для звільнення
роботодавця від обов’язку виплатити зазначені кошти (постанова Судової палати у
цивільних справах Верховного Суду України від 2 червня 2014 р. у справі №
6-76цс14).
Немає коментарів:
Дописати коментар